Слово "Поділля" вперше з'явилося у моєму житті ще у дитинстві.
Я пам'ятаю це слово у вигляді прописних палаючих літер світлової реклами.
Так називався місцевий ресторан, що дзвенів келихами під непевні приглушені акорди самодіяльних музик недалеко від моєї домівки. Можливо тому назва українського регіону у дитячій пам'яті пов'язалася із запахом борщу, і в подальшому своєму житті при слові "Поділля" я уявляв собі яскравий, мерехтливий відблиск реклами на мокрому асфальті, голосне гарчання великих зелених літер у вечірній тиші провінційного містечка.
У перші тижні ХХІ століття, майже через 40 років після дитинства назва "Поділля" набрала для мене зовсім іншого змісту.
У цей час зовсім випадково я відкрив для себе загадкові простори моєї Батьківщини.
Одного разу з високого, покритого диким полином пагорба, увінчаного мальовничими руїнами середньовічного замку, зненацька для мене відкрилася романтична картина, яка заполонила душу глибокою і солодкою тугою.
Поривчастий ранковий вітер гнав красиві хмари за безмежний горизонт, навколо мене пригиналися хвилями високі трави. Було чути, як одноманітно виспівувало на вітру старе каміння самотньої фортеці.
Раптом я гостро відчув себе мізерною, незначною істотою у неозорій картині людського буття, ніби маленька ящірка, що з'явилася на мить і так само швидко, невідомо куди зникне.
З хвилюванням я усвідомив, що тут мене оточує забутий світ, залишки невідомої цівілізації, які ще існують одночасно з нами, але у своєму забутому паралельному вимирі.
Могутній, позитивний вплив звичайного подільського ландшафту викликав у мене відчуття світлої радості, захвату і навіть екзальтації.
Я вже давно помічаю, що кожну середньовічну руїну сприймаю, як живу істоту.
Коли у перший раз бачиш химеричний кам'яний силует в оточенні свого оригінального ландшафту, здається, що стає чути якісь нерозбірливі інтонації, щось розумне у незрозумілій формі спілкування намагається доторкнутися до свідомості. Кожна споруда випромінює могутній потік інформації, який хвилею накриває мене при першому контакті. Згодом, при слідуючих зустрічах вже виникає враження, що знову бачиш давнього знайомого. Він, як і раніше сумно чекає майбутнього серед своїх пагорбів, або згадує минуле десь на високому березі ріки, століттями споглядаючи плин води.
Як зачарований мандрівник, я приречений блукати забутими стежками. Якась могутня сила тягне мене подалі від людського гаміру, туди, де можна зупинити автомобіль, виключити двигун і враз усе навколо заполонить чарівна тиша. Здається, що ви потрапили у другий світ, на іншу планету, де нема терористів, нафтотрейдерів і політичних реформ.
Життя тут існує у зовсім другій, незрозумілій міському жителю, формі. У тиші маленького села, над яким височить руїна середньовічного замку, де єдиними звуками можуть бути тільки плюскіт води у маленькому потічку та далекий шепіт вітру у кронах старих дерев, мандрівнику може відкритися загадковий світ вже забутих часів.
Будь яка давня споруда зберігає свою особливу історію або легенду, яка сьогодні може видатись нам і сумною і жахливою, таємничою і повчальною, веселою і безглуздо байдужою.
Скільки цікавих історій міг би розповісти любий архітектурний залишок про людську жадібність і благородство, хоробрість і любов. Багато цих історій вже забуто назавжди, але те, що збереглося хвилює нас своїм незнайомим, давнім запахом минулих віків, не зовсім зрозумілим змістом подій і вчинків, змушує нас замислитись над своїм життям.


Поділля... Тут проходить прикордонна смуга між великими цівілізаціями. Подільські ландшафти - це територія, де відбувалися прадавні конфлікти між повнолітніми народами, запеклими і потужними у своїй пасіонарності.
З одного боку це Захід, як очаг виверження технічного прогресу, як могутній спалах культурних впливів.
З другого боку, заколисаний степовими вітрами Східнословянський світ, що періодично розривається між солодкою азіатською покорою і привабливим блиском законослухняної Європи.
А з півдня, за чітко окресленою звивистою лінією Дністра, лежить земля, що колись була північно - східною околицею Римської імперії. Тут і тепер живуть нащадки римських легіонерів, які розмовляють мовою старої романо - латинської цівілізації.
Подільська земля була тим полігоном, де випробовували свою силу усі навколишні імперії. Тому вона рясно вкрита уламками різноманітних фортифікацій.
Серед горбистого подільського степу не рідкість побачити одночасно поруч, на кількох сусідніх пагорбах траянові вали, зведені у давні часи невідомим народом, бетонний ДОТ сталінської лінії оборони, зруйновану пускову шахту стратегічної ядерної ракети Радянського Союзу і башту польського або турецького середньовічного замку.
Подільська земля зберігає у собі безліч зброї та боєприпасів усіх часів і народів. Як розповідають "чорні археологи", - міни та снаряди лежать у землі поміж стрілами мечами і списами.
Увесь шлях, який пройшла військова думка за тисячі років нафарширував Подільську землю заржавілими зразками пристроїв для вбивства людей.
І самими людьми. Вражає величезна кількість великих загальних могил. Остання велика війна залишила найбільшу частину масових поховань. Коли при земельних роботах випадково знаходять багато людських кісток, легковажні журналісти вже часто починають плутати багаточисельних вбивць із ХХ століття.
Братські могили радянських воїнів, місця масових рострілів євреїв, жертви сталінського терору, етнічних конфліктів та погромів, люди, що загинули у концентраційних таборах, жертви голоду і епідемій. Усіх зберігає Подільська земля.
Крім того, знайдено багато масових поховань давно минулих часів. Відомі великі кургани, наповнені залишками монгольських завойовників, турецьких яничар, австрійських жовнірів.
Науковці, археологи називають це культурним шаром грунту.
Саме ця культура на протязі багатьох віків творила національний характер титульної нації.

На подільській землі на протязі всього кількох сотень кіломерів із заходу на схід можна прослідкувати, як архітектурні залишки західного впливу поступово, розчинялися у степових травах дикого сходу. Від величезної кількості історичних уламків на правому березі Збруча до майже повної відсутності їх, як виду - на сході Поділля.
Чомусь саме на Поділлі, на березі Південного Бугу фюрер облаштував свій "Вервольф". Ніби відчував, що тут проходить кордон західної цівілізації, а далі на схід лежить Дике Поле.
Чомусь саме тут були зведені дві паралельні двухсоткілометрові лінії сталінської оборони, між якими колись наївно планувалося вести бойові дії у другій світовій.
Але сьогодні Поділля має вигляд заспанної і дещо загальмованої окраїни світу.

На узбіччі асфальтованої дороги, веде свою череду старенька жіночка. Рожевий, залатаний китайський пуховик, голова закутана у платок, і уся постать обгорнута від дощу замурзаним шматком целофану. (Один із типових варіантів сучасного національного вбрання).
Корови задумливо бредуть по шосе, заполонивши собою всю проїзджу частину і залишають після себе на асфальті мокрі пляцки.
За чередою повільно просувається блискучий чорний джип , марно сподіваючись протиснутися між тваринами. За кермом - місцевий арендатор. Він везе дорогого гостя із Німеччини, який витріщив очі на замурзані коров'ячі ратиці і з жахом повторює - "Das ist katastroff!".
Проходить хвилина, друга. Нарешті водій розуміє, що демонструвати гостю хвости худоби - це всеодно, що в присутності чужих перебирати брудну білизну. Він підїзджає впритул до найближчої корови і рішуче натискає на сигнал.
Почувши позаду себе електронні зойки тварина з переляку стає дибки і хвицяє заднім копитом велику косооку фару.
Водій, крутий, як поворот на Авдіївку, вилітає із машини і побачивши на асфальті друзки дорогої оптики, починає голосно пророчити долю тваринницького господарства у навколишніх селах. На його крики радісно відгукуються два чабанських песика. Здіймається галас.
Ніби дві істоти із різних світів, бабця і німець мовчки зустрічаються поглядом через скло автомобіля.
Якби щось подібне трапилося у ХІХ столітті, бідна пастушка мусила б з повагою вклонитися пану, а простий мужик на її місті ще зняв би свою шапку. Але у ХХІ столітті старенька байдуже стоїть, спираючись на довгу жердину і мабуть подумки гадає, - "Шо се принесло у наше село?".
Тільки реакція панського кучера лишилася незмінною у віках. Як і сто і двісті років тому, його брутальну лайку легко спрогнозувати і сьогодні.

Мабуть неможливо створити привабливий фотообраз України без товстого шару рекламної косметики. Дивитися тверезими очима на те, що робиться навкруги, сприймати навколишній світ без рожевих окулярів небезпечно для нормальної психіки. Треба свято вірити, що країна мутних ставків і смердючих звалищ колись може стати привабливою, модною, загадковою і бажаною для ситих туристів.
Ми вперто віримо, що у майбутньому на Україну чекають гармонія, добро і справедливість.
При створенні сторінок сайту, ми намагаємося помічати тільки прекрасне, дивовижне, і мальовниче. (Хоча в очі нав'язливо лізе підле, убоге і здичавіле.)
Cайт був створений, як путівник для всіх, хто любить подорожувати рідним краєм, відкриваючи для себе майже забутий світ минулого, для всіх, кого не залишають байдужими вражаючі краєвиди України.
Крім цього, було бажання зберегти і показати читачам, як виглядають історичні ландшафти нашого краю на початку третього тисячоліття. Під впливом природних явищ і людської діяльності пам'ятники природи і культури поступово, невблаганно, невпинно змінюються і зникають.
Цей процес неможливо зупинити. І ніякі організації, що займаються збереженням пам'яток природи і архітектури не врятують їх від повільної смерті.

Публіка звично і спокійно сприймаємо велику цінність мистецьких творів різних культур.
Картини відомих художників, блискучі ювелірні вироби із золота і коштовного каміння, визначна скульптура та архітектура - усе має статус культурного надбання людства і коштує дуже дорого.
Ми приходимо у захват від різноманітних результатів людської творчості, і нікого не дивує, коли за маленький перстень, виготовлений 600 років тому невідомий колекціонер сплачує мільйони.
Нам важко, але десь у глибині душі ще можна зрозуміти німецький уряд, який колись був змушений залізти у борги на кілька років, щоби викупити для державного музею шматок вапняка, на якому зберігся відбиток першого на землі птаха.
Фахівці підраховують збитки завдані війною або стихією і у грошовому еквіваленті - це астрономічні суми.
Коли афганські таліби з допомогою Аллаха і вибухівки знищують великі статуї Буди, як ворожі символи чужої релігії, прогресивне людство на всій планеті демонструє шляхетне обурення.
І разом з тим мало хто звертає увагу на те, що майже кожний день на планеті знищуються оригінальні природні ландшафти, які за своїм значенням для людей мають набагато більшу цінність.
Спокон віків ландшафти оточували людей.
Уся історія людства триває на фоні ландшафтів.
Ландшафти переплелися з подіями людської історії і стали частиною національного світосприйняття.
Ландшафти диктують умови життя і наповнюють людські душі священним змістом Батьківщини.
Увесь звичний навколишній пейзаж, від рідної домівки і аж до лінії небокраю створював у людей почуття психологічного комфорту, і значною мірою впливав на формування національного характеру, символізував непохитну вічність народних звичаєв і могутність місцевих богів.
Ландшафти могли вабити людей до себе, або викликати їх страх і ворожість.
Сілуети навколишнього світу створюють найрізноманітніший настрій, який повсякчас змінюється в залежності від погоди, пори року, часу дня. Перебуваючи на самоті в оточенні різних ландшафтів людина може відчувати різні почуття, від величі і страху до благородства і піднесення.
Давно помічено, що мальовничий ландшафт притягував людей у всі часи.
І разом з тим частина людства чомусь вороже ставиться до традиційних споконвічних ландшафтів. Їх руйнування сприймається, як символ перемоги над природою, або виправдовується необхідністтю для тривалого прогресу.
Тільки у 18 ст. у Західній Європі ландшафт отримав естетичну вартість. Щось змінилося у світосприйняті окремих націй.
Тепер і у нас люди починають розуміти, що бездумно змінювати навколишній світ небезпечно для психічного стану цілих народів.
У останній час міжнародна організація Юнеско об'явила окремі ландшафти всесвітнім надбанням людства.
З'явилася професія ладшафного дизайнера. Стало модним будувати за китайськими традиціями фен шуй.
Красивий ландшафт за вікном - це ознака багатства, роскоші. Красивий будинок серед сплюндрованого ландшафту - це абсурд, помилка природи.
Подібні зміни дозволяють оптимістично дивитися у майбутнє.

Спостерігаючи типову поведінку туристів, можна побачити багато цікавого і загадкового, що приховується за здавалося би, простим і зрозумілим бажанням людей доторкнутися до історії.
Вражає якась хаотична стихійність самого процесу. Швидкі оглядини архітектури нагадують символічне відвідування у лікарні старого, нікому не потрібного родича. Здається, що якась невідома сила примушує людей похапцем виконувати свій обов'язок.
Уся індустрія туризму нагадує ритуал, дозволяючий тим, хто бере у ньому участь відчувати себе залученим до сфер найвищої культури. Незважаючи на те, що у більшості людей відсутня повсякденна цікавість до культурного надбання, один раз на рік воно все ж може сприйматися, як безумовна цінність.
Біля мальовничої руїни середньовічної фортеці, безцеремонно порушуючи тишу, зупиняється автомобіль, з якого добре чути гупаючі звуки ритмічної музики. Відчиняються дверцята, музика стає ще гучніше. З автомобіля, потягуючись, виходять культурно зацікавленні пасажири «обоєго пола».
Деколи у машині залишаються один або два стомлених супутника і тоді решта починають умовляти їх вийти і милуватись краєвидом разом із колективом.
У групі екскурсантів завжди знайдеться історично стурбований суб’єкт, який виконує роль екскурсовода. Досить жваво розмахуючи руками він пояснює присутнім зміст історичних подій так, як він їх сам розуміє. Іноді він кидається до місцевих подорожніх з проханням підтвердити або спростувати черговий історичний факт. Місцеві «соціально не захищені» аборигени, не зупиняючись, і дещо розгублено погоджуються на будь яку історичну версію.
Чути захоплені жіночі вигуки. Миготять фотоспалахи, триває процес ознайомлення з історією.
Трохи згодом в бік сподобаної руїни від колективу рішуче відокремлюється один чоловік, цнотливо відвернувшись від колективу, ростібує ширінку і впевнено робить своє діло.
Цей факт викликає дружню підтримку майже усіх присутніх чоловіків. Кожен вибирає собі руїну довподоби.
Жіноча частина екскурсії з невідомих причин чомусь не реагує на таку «епідемію».
Отакою прощальною церемонією завершується ознайомлення наших туристів з історичною пам’яткою.
Полегшено зітхаючи, екскурсанти вкладаються у автомобіль, клацають дверцята, шум двигуна віддаляється і знову настає тиша.
Лишившись на самоті, стара вежа згаслим поглядом знову повертається до величних картин давно минулого життя.